“Дороги Твої дай пізнати мені, Господи, стежками Своїми мене попровадь,

провадь мене в правді Своїй і навчи Ти мене,

бо Ти Бог спасіння мого, кожен день я на Тебе надіюсь!”

(Псалом 25: 4-5)

Після насиченої подіями ночі, будучи поліцейським на нічному чергуванні, я сподівався на відпочинок принаймні вранці, однак поступив ще один дзвінок від американського подружжя. В той час у нашому місті було лише кілька іноземців, і майже не було американців. Якийсь хуліган навмисно розбив каменем вікно у їх спальні, скарга видавалась серйозною і потребувала негайної уваги поліції.  Мій приятель та я приїхали і зустріли справжніх американців, не туристів. Вони жили тут не заради розваг! Вони керували великою благодійну організацію і говорили з бездоганним американським акцентом! Це було справжньою знахідкою для моєї дружини, яка була в пошуках місця проходження професійної практики. Я отримав їх візитку, і після належно пройденої співбесіди з паном та пані Лейпер моя дружина Надія почала працювати в якості волонтера  у «Дарі життя».  Це сталось 17 березня на День святого Патріка, 12 років назад.

Після ще кількох років роботи в поліції я втратив цю роботу. Комусь потрібно було залишатись вдома у відпустці по догляду за нашим народженим на дуже ранньому терміні сином , а моя дружина Надія вийшла на роботу.  Це був дуже важкий час для нас.  Однак, «Дар життя» був не просто місцем роботи моєї дружини. Це було її покликом, її місією та стало великою частиною життя нашої сім’ї. Три роки тому, знову у березні, разом з Надією ми відвідали дуже цікаві Біблійні заняття, котрі проводив у «Дарі життя» лютеранський пастир.  Будучи прихожанами іншої церкви в Україні – однієї з найпоширеніших і «традиційних», ми вже мали більше питань, ніж відповідей стосовно того, у що ми вірили. Ті Біблійні заняття стали саме тією річчю, яка нам була потрібна у той момент.  Вони допомогли нам виявити, що ми були лютеранами всередині.

Два роки тому, між іншим у березні, я почав працювати у «Дарі життя» помічником директора, а моя дружина продовжувала працювати менеджером (на даний момент вона перебуває у відпустці по догляду за нашою другою дитиною). Дванадцять років назад жоден з нас не міг уявити, де ми зараз будемо, і що ми навіть працюватимемо разом. Хулігана який тоді розбив вікно так і не знайшли, але ми у «Дарі життя» любимо жартувати, що то був ангел. Прослідковуючи ланцюжок подій, можна побачити, що ніщо не є простим співпадінням. Деякі люди називають це долею чи кармою. Ми ж, християни, віримо, що це Боже провидіння.

Зазвичай Великдень припадає на квітень, отож березень здебільшого є часом Великого Посту. Неймовірно лише подумати про те, як наша сім’я змінилася з березня 2008 до березня 2020 року. Ми разом зростали у вірі і разом стали прихожанами Української Лютеранської Церкви. Тепер ми обоє знаємо, чому скоромна їжа під час Великого посту, Адвенту чи будь-якого іншого часу справді є чудовим звичаєм, але не робить нас кращими християнами перед Богом; що можна посповідатись у своїх гріхах прямо перед Господом у будь-який час і прийняти Святе Причастя так часто, як тільки прийдеш до церкви (а не раз на рік, традиційно перед Пасхою); що під час Великого посту, як і кожного дня, ми можемо подякувати Богові за те, що послав на землю Свого Єдиного Сина Ісуса, щоб заплатити за наші гріхи; і що ми можемо молитися і говорити з нашим Богом, коли хочемо, і що Він єлюблячим, пробачаючим та милостивим Богом, а не тільки суворим та караючим, як ми звикли вірити. Протягом цих років ми стали батьками, і тепер наші діти ростуть з цими поняттями, навчаючись розрізняти між традиціями, встановленими людьми, та Божим Словом.

Наше майбутнє залишається невідомим, проте ми не боїмося. Для нашого Бог невідомість є частиною плану.  Він – наш правдивий Господь, наш Отець, наш Спаситель, наш Викупитель. Більш того, Він Воскрес! Воістину Воскрес!

Веселої Пасхи, дорогі брати і сестри у Христі!